Для пересічної людини (чи коректніше сказати: для її психіки та її мозку) вага більшості повідомлень від особисто незнайомих людей більш-менш однакова, вага повідомлень від людей як таких, узятих поза іншими ознаками, прямо пропорційно залежить від авторитетності мовця для слухача та його ближніх.
Тобто коли пересічний українець Василь сидить перед телевізором зі своєю дружиною Тетяною і дивиться, скажімо, на Порошенка, для нього значимість того, що каже Порошенко, не буде дуже різнитись від того, що каже Баба Йуля, Нестор Шуфрич, бородата блядь Сірожа, Зелена Циркова Табуретка чи будь-хто інший. Всі, хто сидять у телевізорі, апріорі для нього чужі далекі люди. Він про них знає дуже мало і знати не хоче. І це цілком нормально: ось моя хата, ось моя жінка й мої діти, ось моє господарство, а до того, що не моє, мені мало інтересу. Але він сприйматиме те, що йому показують в телевізорі, по-іншому, якщо важливі та авторитетні для нього особисто знайомі люди мають щодо предмету якусь визначену думку. Якщо авторитет каже, що Барига краде апшори для наживи на війні, то якось так воно, мабуть, і є, бо авторитет це авторитет, а не псячий хвіст.
Ще у 2014 році після виборів я писав, що Порох плюнув у вічі народові, коли не вийшов на Майдан до людей подякувати. Я думаю, що так це сприйняли тоді багато хто. І з того моменту про неформальне, харизматичне лідерство вже не могло бути мови. Президентом був, а лідером народу — ні. Своїми діями в зовнішній політиці він чимало користі зробив, але людям того не треба. Люди того не бачать, не чують і не розуміють. А бородату блядь Сірожу в телевізорі та подібних до неї шалава — бачать і чують. Ось так і робиться результат майбутніх виборів. Якщо Порошенко не розуміє таких простих речей, то він таки лише барига, а не політик вищої ліги. І його політичний максимум — бути міністром. Президентом він став, як ми пам’ятаємо, не через велику популярність, а через те, що виборці боялися війни. І коли страх відступив, то риторика Порошенка для людей стала набридливою і огидною. Він у людських очах виглядав не тим, чим його бачили, скажімо, іноземні політики. Я не розумію, про які успіхи на яких фронтах йдеться вище, бо люди про ті успіхи нічого не знають, але «достеменно знають» про апшори і договорняки. Ну так їм розказував телевізор, і так їм казали поважні для них авторитети.
> От тому й не вірю, що гречкосій міг протистояти озброєному кінному загону професійних вояків.
Професійних вояків у всі часи було дуже мало. Регулярних армій як таких до XVIII століття ні в кого ще не було (крім шведської армії Густава Адольфа), бо утримання постійного війська — це страшні, непідйомні видатки (Фрідріх Великий у воєнному ділі авторитет? Раджу почитати його думку про вартість війни). На війну збиралися залежно від її очікуваного характеру та потужності противника: де можна обійтись надвірними ватагами феодалів, там обходились, де треба було вчинити облогу, там вже без фахівців і тяжкого обладнання ніяк, а якщо ворогів багато, то збирали ополчення (наприклад, посполите рушення). Тобто більш-менш готовими до війни були в той час усі люди чоловічої статі та віком від підлітка і майже до старого діда. Готовність означає не майстерність із фехтування чи єдиноборств, а спроможність вчасно прийти за покликом начальника-командира у призначений час із якоюсь зброєю та припасами, а хто багатший — то і з худобою і власним загоном. Тому коли починались бунти (а вони були дуже часто), то до козаків зазвичай приєднувались люди з інших станів: селяни, міщани, ремісники, купці, жиди, навіть мусульмани. Їхньою зброєю могли бути не мистецький меч і коштовні пістолі, а простий дешевий спис та ніж, лук зі стрілами, якась праща з камінням, бо це міг собі дозволити кожен. На війні у бою від солдатів найперше треба вміти тримати стрій, а не вимахувати шаблюками. Проти уславлених крилатих гусарів, наприклад, українські піші вояки дієво боролися возами й списами. Крім того, слід мати на увазі, що зброя тоді при належному догляді служила довго, відтак у людей таки збиралось в хати трохи майна, призначеного винятково для війни, і часом це були таки шаблі та рушниці (трофейні). У простих гречкосіїв. Ідеш у поле орати — береш із собою зброю.
Ті рядові татари, що ходили в набіги, в себе вдома в Криму були такими ж невеликого статку людьми, як і наші селяни. До речі, українці час від часу ходили туди з аналогічною метою (пограбувати і взяти полонених), а не лише відбити своїх з полону.
> Бо розплачувався ясиром та людьми. Приклад Роксолани красномовний.
Роксолана — одиничний приклад, виняток. Ясир, як я казав, бував двосторонній: туди забирали наших, а наші звідти забирали тамтешніх. Про ефективність тих взаємних грабунків можна робити висновки через порівняння демографії Криму і України, скажімо, на кінець XVIII століття. Просто це ніби негарно виглядає — бути не лише скривдженими, але й кривдниками.
І ще. Попри всі лихоліття, попри нескінченну війну проти Степу, ляхів і москалів, український народ на початок серйозного закріпачення (самий кінець XVIII століття) налічував мільйони душ і переважав усі сусідні йому народи майном, вдачею, освітою пересічного українця. Це мало би щось трохи казати сучасним українцям про те, якою була наша історія, але, на жаль, не каже.
Чим найбільше Шевченко дорікав сучасникам? Тим, що забули, чиї вони діти. Забули славу батьків і дідів. Як українська шляхта зреклася народу та пішла служили москалям, так і почалася деградація самого народу. А у XVII столітті ще було не так. Було «всьо нє так андазначьна». Речі Посполитій довелося шукати особливих угод з половиною сусідів та з москалями, щоби просто вижити у тій війні, яка почалася з Хмельницького.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 2021-03-25 05:06 pm (UTC)Тобто коли пересічний українець Василь сидить перед телевізором зі своєю дружиною Тетяною і дивиться, скажімо, на Порошенка, для нього значимість того, що каже Порошенко, не буде дуже різнитись від того, що каже Баба Йуля, Нестор Шуфрич, бородата блядь Сірожа, Зелена Циркова Табуретка чи будь-хто інший. Всі, хто сидять у телевізорі, апріорі для нього чужі далекі люди. Він про них знає дуже мало і знати не хоче. І це цілком нормально: ось моя хата, ось моя жінка й мої діти, ось моє господарство, а до того, що не моє, мені мало інтересу. Але він сприйматиме те, що йому показують в телевізорі, по-іншому, якщо важливі та авторитетні для нього особисто знайомі люди мають щодо предмету якусь визначену думку. Якщо авторитет каже, що Барига краде апшори для наживи на війні, то якось так воно, мабуть, і є, бо авторитет це авторитет, а не псячий хвіст.
Ще у 2014 році після виборів я писав, що Порох плюнув у вічі народові, коли не вийшов на Майдан до людей подякувати. Я думаю, що так це сприйняли тоді багато хто. І з того моменту про неформальне, харизматичне лідерство вже не могло бути мови. Президентом був, а лідером народу — ні. Своїми діями в зовнішній політиці він чимало користі зробив, але людям того не треба. Люди того не бачать, не чують і не розуміють. А бородату блядь Сірожу в телевізорі та подібних до неї шалава — бачать і чують. Ось так і робиться результат майбутніх виборів. Якщо Порошенко не розуміє таких простих речей, то він таки лише барига, а не політик вищої ліги. І його політичний максимум — бути міністром. Президентом він став, як ми пам’ятаємо, не через велику популярність, а через те, що виборці боялися війни. І коли страх відступив, то риторика Порошенка для людей стала набридливою і огидною. Він у людських очах виглядав не тим, чим його бачили, скажімо, іноземні політики. Я не розумію, про які успіхи на яких фронтах йдеться вище, бо люди про ті успіхи нічого не знають, але «достеменно знають» про апшори і договорняки. Ну так їм розказував телевізор, і так їм казали поважні для них авторитети.
> От тому й не вірю, що гречкосій міг протистояти озброєному кінному загону професійних вояків.
Професійних вояків у всі часи було дуже мало. Регулярних армій як таких до XVIII століття ні в кого ще не було (крім шведської армії Густава Адольфа), бо утримання постійного війська — це страшні, непідйомні видатки (Фрідріх Великий у воєнному ділі авторитет? Раджу почитати його думку про вартість війни). На війну збиралися залежно від її очікуваного характеру та потужності противника: де можна обійтись надвірними ватагами феодалів, там обходились, де треба було вчинити облогу, там вже без фахівців і тяжкого обладнання ніяк, а якщо ворогів багато, то збирали ополчення (наприклад, посполите рушення). Тобто більш-менш готовими до війни були в той час усі люди чоловічої статі та віком від підлітка і майже до старого діда. Готовність означає не майстерність із фехтування чи єдиноборств, а спроможність вчасно прийти за покликом начальника-командира у призначений час із якоюсь зброєю та припасами, а хто багатший — то і з худобою і власним загоном. Тому коли починались бунти (а вони були дуже часто), то до козаків зазвичай приєднувались люди з інших станів: селяни, міщани, ремісники, купці, жиди, навіть мусульмани. Їхньою зброєю могли бути не мистецький меч і коштовні пістолі, а простий дешевий спис та ніж, лук зі стрілами, якась праща з камінням, бо це міг собі дозволити кожен. На війні у бою від солдатів найперше треба вміти тримати стрій, а не вимахувати шаблюками. Проти уславлених крилатих гусарів, наприклад, українські піші вояки дієво боролися возами й списами. Крім того, слід мати на увазі, що зброя тоді при належному догляді служила довго, відтак у людей таки збиралось в хати трохи майна, призначеного винятково для війни, і часом це були таки шаблі та рушниці (трофейні). У простих гречкосіїв. Ідеш у поле орати — береш із собою зброю.
Ті рядові татари, що ходили в набіги, в себе вдома в Криму були такими ж невеликого статку людьми, як і наші селяни. До речі, українці час від часу ходили туди з аналогічною метою (пограбувати і взяти полонених), а не лише відбити своїх з полону.
> Бо розплачувався ясиром та людьми. Приклад Роксолани красномовний.
Роксолана — одиничний приклад, виняток. Ясир, як я казав, бував двосторонній: туди забирали наших, а наші звідти забирали тамтешніх. Про ефективність тих взаємних грабунків можна робити висновки через порівняння демографії Криму і України, скажімо, на кінець XVIII століття. Просто це ніби негарно виглядає — бути не лише скривдженими, але й кривдниками.
І ще. Попри всі лихоліття, попри нескінченну війну проти Степу, ляхів і москалів, український народ на початок серйозного закріпачення (самий кінець XVIII століття) налічував мільйони душ і переважав усі сусідні йому народи майном, вдачею, освітою пересічного українця. Це мало би щось трохи казати сучасним українцям про те, якою була наша історія, але, на жаль, не каже.
Чим найбільше Шевченко дорікав сучасникам? Тим, що забули, чиї вони діти. Забули славу батьків і дідів. Як українська шляхта зреклася народу та пішла служили москалям, так і почалася деградація самого народу. А у XVII столітті ще було не так. Було «всьо нє так андазначьна». Речі Посполитій довелося шукати особливих угод з половиною сусідів та з москалями, щоби просто вижити у тій війні, яка почалася з Хмельницького.